Спогади про далеке і завжди близьке     

Пригадується сонячний січень 1972 року, коли ми, шестикласники, вперше прийшли до нової школи. Наша радість не знала меж, хоча нам було й сумно за восьмирічною школою, за її старими будівлями (їх було три корпуси, з яких, на жаль, зараз залишилося два). Там уже склалися своєрідні стосунки між нами і нею (школою), там ми залишали частиночку себе, свої біди і радості, свої перемоги і поразки, а тут – розпочиналося незвідане нове, до якого треба було звикати і яке треба було розуміти.       Все ж, будь-який підліток у своїй поведінці не керується ностальгійними мотивами, а прагне, як правило, до нового. Так і ми недовго сумували за щасливим безтурботним минулим, а налаштувалися на позитив майбутнього. Тим більше, що при переході зі школи в школу не зруйнувалися ті психологічні зв’язки дитячого колективу, що складалися довгих майже 6 років, тому що зберігся учнівський склад самих класів. Саме останнє стало тим фундаментом, на якому почало формуватися нове життя 6-Б класу у новій шкільній домівці.        Більше того, безболісність переходу підсилювалася ще й тим, що увесь учительський колектив восьмирічної школи, до якого ми вже звикли, став нас учити і в середній школі. Цьому ми були безмежно раді, адже вже за півроку нам полюбився молодий (щойно прийшов із вузу) вчитель географії Роман Дмитрович Мамчур, завжди веселий вчитель фізики Ярослав Володимирович Яновський. Не кажучи вже про наших давніших учителів, з якими ми познайомилися від четвертого класу – щиру і привітну Володимиру Євгенівну Пожоджук (вчительку російської мови і літератури), вимогливу але добру Марію Миколаївну Маркевич, нашого класного керівника, вчителя математики, що була нам другою мамою 7 років нашого шкільного життя.     

Звичайно, що за ті благословенні чотири з половиною роки, які ми провели у нашій рідній школі, спадає на згадку багато радісних і не дуже, щасливих і звичайних моментів уже такого далекого минулого. Їх всіх тут і не відзначиш (та й, зрештою, чи варто це робити?), але на деякі треба звернути увагу. Так, найперше приходить на пам’ять осінь 1973 року, коли ми восьмикласники СШ № 3, що увійшли до її збірної (Василь Дан, Віктор Угорчук, Ігор Кузів, я та ін.), захищали честь району на обласних змаганнях із туризму, що відбувалися в Долинському районі. Для нас це було все вперше – і вперше поїхали з ночівлею далеко від дому, і вперше зазнали життя в туристичних наметах, і вперше у них перебули нічний дощ, і вперше, зрештою, мали такі відповідальні випробування. Яких зусиль, скажімо, вартувало вивчення семафорної азбуки, яку застосовували на морських суднах, або спортивне орієнтування на пересіченій лісовій місцевості. Так чи інакше, під орудою наших керівників – Романа Дмитровича Мамчура і Михайла Олексійовича Синоверського ми, сподіваємося з честю, перебули наші перші польові іспити. 

   Важливою подією, що збагатила наше життя на початку 9 класу та на подальші шкільні роки, стало влиття у наш шкільний колектив нових учнів, що прийшли до нас з інших шкіл міста. Це, зокрема, Стефа Вислобіцька, Галина Курилів, Ліда Ленартович, Володимир Івахів, Володимир Савка, Віктор Шенцель та ін. Вони розширили коло нашого спілкування, внесли свіжий струмінь у стосунки між учнями класу та між учнями і вчителями, підняли його загальний спортивний рівень, який і так займав неостанні позиції, адже, окрім уже згаданого туризму, ми доволі успішно займалися легкою атлетикою, гандболом, футболом тощо.   

Сказати, що наш клас був дружній – нічого не сказати. Адже для моїх однокласників шкільне життя не обмежувалося лише школою. Воно з неї розпочиналося і продовжувалося вже поза її межами. Це особливо яскраво позначилося в 9-10 класах, коли ми, ймовірно, усвідомивши неминучість нашого розставання із дитинством, із його безтурботністю, із цілим світом особливих взаємин, де головними є щирість, безпосередність, відданість і дружба, намагалися якось боронитися, пригальмувати хід безстороннього часу.        Своєрідним видом такої боротьби, виявом підсвідомого юнацького протесту стали наші походи на природу (чи то в осінні, чи то у весняні гори), які не обов’язково відбувалися у вихідні дні. Там ми милувалися не тільки нашими рідними карпатськими ландшафтами, але й насолоджувалися спілкуванням між собою. Все це, загалом, ще більше згуртовувало нас і робило міцним дружнім колективом, який, перейшовши через роки, зберіг свою первісну тривкість, свідченням чого є хоча б наші постійні зустрічі-вечори на «круглі» дати нашого випуску – 5, 10, 15, 20, 25, 30, 35-річні. Сподіваюся, що так триватиме до тих пір, допоки житимуть мої однокласники.       

На пам’яті й остання шкільна весна, весна 1976 року, коли ми 10-класники перед вікнами великого корпусу школи висадили дерева, що стало можливістю залишити після себе згадку. З яким бажанням за будь-якої нагоди ми приходили (вже в наступні роки) дивитися як ростуть «наші» саджанці, тому що вони ніби засвідчували нашу невидиму присутність тут. Дерева підростали, їхні крони розширювалися, а ми дорослішали і мужніли. Все відбувалося за логічною послідовністю подій, однак, на жаль, через деякий час (ймовірно, десь через 15 років) така маленька алея призупинила своє існування – її хтось викорчував. Як не прикро нам було, але той невидимий зв’язок, що був матеріалізований через „наші” дерева, який єднав нас із нашим світлим минулим, обірвався і залишилася тільки ірраціональна ностальгійна нитка душі, яка ще тримає нас у єдності зі школою, з юністю, з усім тим, куди немає вороття.         

І, насамкінець, про найголовніше, про що обов’язково треба відзначити – про наших учителів, завдяки яким ми отримали міцні глибокі знання, які дозволили нам впевнено почуватися серед будь-яких життєвих ситуацій. Тим більше, коли маєш можливість, як не прикро, спостерігати загальний рівень упадку підготовленості випускників шкіл (починаючи від 1990 року) за різноманітними галузями природничо-гуманітарних дисциплін. Тому завдяки невтомній, відданій, безкорисливій праці наших Учителів ми стали такими, якими ми є, досягли тих висот, на яких зараз знаходимося.       

Велика шана і подяка, низький доземний уклін усім, хто доклався до нашого зростання – першій вчительці Марії Іванівні Ромазан, нашому класному керівникові Марії Миколаївні Маркевич, вчителям – української мови і літератури Ользі Степанівні Шпаковській, російської мови і літератури Володимирі Євгенівні Пожоджук, біології Катерині Сергіївні Гапишиній та Софії Дмитрівні Зелінській, географії Роману Дмитровичу Мамчуру та Теодозії Юріївні Костів, фізики Ярославові Володимировичу Яновському, хімії Лілії Михайлівні Лясковській, історії Азарії Омелянівні Пилип’як, Григорію Івановичу Костіву, Марії Іванівні Смужинській та Ганні Іллівні Підгурській-Демків, німецької мови Станіславі Дмитрівні Скрипник та Галині Василівні Гурмак, англійської мови Аллі Павлівні та Леонідові Вікторовичу Данильченкам, креслення Ользі Іванівні Вірстюк, астрономії Тетяні Миколаївні Ріщук, фізкультури Михайлові Олексійовичу Синоверському та Романові Антоновичу Ожогану, малювання Володимиру Івановичу Найді, трудового навчання Любові Омелянівні Паламар, Ользі Миколаївні та Володимирові Івановичу Юркевичам, військової підготовки Михайлові Івановичу Скандакову, директорові восьмирічної школи, а потім завучу СШ № 3, Петрові Васильовичу Піті, директорові СШ № 3 Степанові Андрійовичу Тришаку. Нехай дарує їм Бог довгі роки життя, а тим, хто уже не з нами – вічну і вдячну пам’ять їхніх учнів.

Володимир Круль, випускник 1976 року (10-Б клас), доктор географічних наук, професор Чернівецького національного університету